«Тебя могут убить на этой войне. Но ты ведь на это подписываешься, а не сидеть в окопе и жрать тушенку с салом» — снайпер АТО

Один з найкращих снайперів у зоні АТО розповідв дивовижні історії про свого «колегу»-серба на тому боці, який полював на нього, про те, які якості повинен мати справжній снайпер, а також про проблеми суспільства та держави.
Один з найкращих українських снайперів у зоні АТО, який задля безпеки попросив не називати своїх імені та позивного, в інтерв’ю розповів про свого «колегу»-серба на тому боці, який полював на нього, про те, які якості повинен мати справжній снайпер, що він відчуває, коли спускає курок, а також про «заробітчан» в армії та поділ українського суспільства, передає УКРОП із посиланням
на «Апостроф».— Ось ви створили з нуля практично взвод снайперів, який, як я розумію, досить результативний. Які цілі ставите перед собою далі?

— Закінчити війну. І поїхати подорожувати.

— А до того?

— До того? Зараз у мене взвод досі не в повному складі. І я кожен день працюю на те, щоб знайти нових людей. Благо, зброєю мій взвод майже забезпечений. Як і боєприпасами під цю зброю, одягом та спорядженням. Щось ми купили самі, з чимось нам допомагають. Щось я вигадую. Досить багато моментів щодо спорядження я вигадую сам і робимо ми самі. Це звичайна робота. Це те, що ми, як колись казали, кладемо на вівтар вітчизни. Ми зараз щосили працюємо на те, щоб ця перемога була здобута. Коли вона настане – інше питання. Але ми на це працюємо, ми на це заточені. У мене є у взводі хлопці, які підписали контракт, грубо кажучи, назавжди. Тому що вирішили, що армія – це їхнє життя.

— Навіть така армія? З усіма недоліками, про які й ви стільки говорили?

— Так. Колись був такий фільм «Маленька Віра». І там був епізод, коли герой запитує у Віри про її батьків, каже: а чого ж вони в тебе такі тупі?! А Віра знизує плечима і відповідає: які є, інших немає.

ЧИТАЙТЕ: Как армия убийц Путина готовила атаку на украинцев: секретная запись

Ось така армія, так. Але це, по-перше, наша армія в нашій країні. Ми захищаємо нашу країну і хочемо, щоб вона стала краще. Хтось більшою, хтось меншою мірою. Хтось хоче змінити армію, когось вона влаштовує і така.

Наприклад, ні для кого не секрет, що в армію приходять так звані «заробітчани» – люди, які йдуть не воювати, а заробляти. Я не знаю, скільки їх у відсотковому співвідношенні, але навіть якщо б це була одна людина, це мало б значення все одно. Так от, «заробітчани» йдуть в армію тому, що вдома їм нічого робити, там немає роботи. І вони йдуть сюди за зарплатою. Бо знають, що зарплата військовослужбовця – під 10 тисяч гривень. А це вже дуже великі гроші, які вони не зароблять вдома.

Довелося мені якось поговорити з однією панянкою. Вона розповіла, що була артилеристкою, а зараз перевелася в піхоту. У неї два сини, як вона стверджує, Герої України (адже для кожної матері сини – герої), і сама вона воює. «Тільки, — каже мені, — даремно ти в районі нашої позиції ходиш, працюєш. Тому що по нас сепари будуть стріляти». «Стривай, — кажу, — ти підписала контракт, щоб воювати за Україну. Ти ж прийшла сюди воювати!» «Я воюю. Наше завдання – їх не пустити». Е-е, ні, наше завдання – не їх не пустити. Наше завдання – йти вперед і вигнати їх з української землі. Воювати – це значить виконувати накази командування. І робити все щосили, щоб перемогти. І – так, розуміти, що тебе можуть вбити на цій війні. Чи покалічити. Але ти на це підписуєшся, а не сидіти в окопі та жерти тушонку з салом!

Але ці люди, «заробітчани», цього ніколи не зрозуміють. Вони вже зробили в цьому житті подвиг. Їхній подвиг – в тому, що вони пішли заробляти гроші в армію. Вони прорахували ситуацію, зрозуміли, що в армії їм краще, ніж на гражданці, тому що вони повернуться додому з УБД, отримають наділ землі, будуть рядитися в героїв – ось, мовляв, які ми молодці, ми захищали Україну. А за фактом толку від них ніякого.

— Мабуть, це закономірно. Пасіонаріїв же у всі часи було дуже мало.

— Так. Але я не про те кажу трошки. Я просто констатую, що це є. І що навіть з такими людьми можна воювати. З них можуть вийти гарні солдати – із «заробітчан». Але для цього потрібні, насамперед, закони, які дозволять їх належним чином покарати за бездіяльність і заохотити за добрі справи. З одним лише застереженням: і покарання, і заохочення мають бути миттєвими. Адже не діло, коли люди на заслужену нагороду чекають півроку і більше. А спробуйте УБД отримати. Це жах якийсь. І в усьому так.

До речі, ось чому в нас немає процедури позбавлення людини УБД, якщо вона погано поводиться? Або якихось пільг, які їй належать за УБД? Таких ситуацій же – маса!

І, звичайно ж, будь-який суд (якщо говорити вже про суди) має бути справедливим і виваженим. А це – черговий виток боротьби за Україну. Тому що в нас суди, продажні наскрізь. І за це ми теж воюємо.

— Ви говорили, що у свій взвод відбирали людей з числа механіків-водіїв. Які ж критерії потенційного снайпера? Що повинно бути такого особливого в людині, що робить її снайпером?

— Колись одна знайома сказала одну фразу, яка мені запам’яталася: «Вам здається, що це ви обираєте дівчину. Насправді це дівчина обирає вас». Чоловік ще ні сном, ні духом не відає, що колись зможе закохатися в дівчину, а вона вже його просікла, весілля нафантазувала, майбутнім дітям імена придумала…

Ось щось схоже відбувається і в снайпінгу. Ти бачиш людину, яка, як тобі здається, може стати хорошим снайпером – і намагаєшся за неї зачепитися. Хоча в мене бували і помилки. Наприклад, була людина, на яку я дуже сподівався – а в результаті довелося з тріском вигнати його зі взводу, тому що він виявився г*внюком. Або був ще один дуже перспективний боєць – але після першого ж серйозного бою він розклеївся, і стало зрозуміло, що він вже не буде снайпером. Буває таке, що людина, на яку ти маєш великі плани, і поводиться нібито гідно, а потім в якийсь момент вона, що називається, може зкурвитися. Не знаю, як це пояснити, але він, будучи хорошим солдатом, вже ніколи не буде снайпером.

Є дуже багато критеріїв. Перший: «хочу» означає «можу». Якщо чоловік прийшов і сказав «я хочу», звичайно ж, я його беру. Але я всім завжди кажу: «Хлопці, те, що я взяв вас у підрозділ, ще нічого не значить. Ви прийшли на випробувальний термін. І він буде тривати все ваше життя в цьому взводі. І якщо я раптом вирішу, що ви тут не підходите, то ви будете переведені куди завгодно, тобто вигнані із взводу, тільки тому, що я за тобою спостерігав і за правом командира вирішив, що взводу без тебе буде краще, безпечніше, спокійніше». Пам’ятаю, я так от вигнав із взводу одну людину, і мені його мама писала розгромні листи: «Як?! Ви не маєте права!» На що я їй відповів: «Це мій взвод, мені з цими людьми воювати, і я вирішив, що ця людина в цей взвод не підходить». Усе. Питання зняте.

— Ну, вони ж спочатку приймають такі правила гри, вірно?

— Я кажу про це всім. Але, знову ж таки, всім людям властиво думати, що вони – найкращі. Будь-яка людина – найкраща. І вона була б неправа, якщо б вона так не вважала.

Але в якийсь момент кожен з нас втрачає рівень самокритичності та починає сідати на голову. В першу чергу, цим ми паскудимо самі собі.

А снайпер – це, в першу чергу, почуття відповідальності. Воно повинно бути воістину величезним. По-перше, снайпер повинен відчувати відповідальність за кожен постріл. Це ж піхота тоннами вистрілює боєприпаси в повітря, часто не знаючи, куди воно летить. Снайпер в бою робить один постріл. Іноді – два. І ці одна-дві кулі повинні прийти в ціль. Тому що ціна одного пострілу снайпера – це його життя. Грубо кажучи, снайпер ставить своє життя на кін – на цей один-єдиний постріл.

І все. Якщо солдат, грубо кажучи, знищив противника, то він зробив свою роботу. Він окупив ті великі гроші, які були в нього вкладені – неважливо, про яку саме суму йдеться. Якщо він знищив кілька супротивників, він заплатив за себе і за того хлопця.

Так от, снайпер за рівнем ефективності, як правило, набагато більш ефективний, ніж будь-які інші солдати. Танкісти або артилеристи, скажімо, теж знищують противника. Але присутність снайпера на передку призводить не тільки до фізичного знищення окремих представників тієї сторони, це ще й сіє шалену паніку в лавах супротивника: працює снайпер – ай, страшно! Причому якщо працює наш снайпер – страшно їм. Якщо їх – боїмося ми.

Найголовніше, що снайпер повинен розуміти – особливо зараз, в цій війні: не дай тобі Бог вистрілити не в того. Ти повинен розуміти, що саме ти повинен зробити: вбити або поранити. Адже, з одного боку, це відповідальність за життя. З іншого – можливо, краще поранити, навіть важко, але щоб противник вижив? Тоді він отримає шанс замислитися, чи тим він займається у своєму житті? Може, його краще поранити або навіть залишити калікою, щоб він зрозумів, що був тут даремно – і поїхав у свою Росію ср*ну? Або – це вже жорсткий елемент снайперської професії – за ним, пораненим, але живим, з більшою ймовірністю прийдуть ще одна-дві людини. Щоб його витягнути. Але знову ж таки – ти повинен розуміти, хто за ним прийшов, у кого ти стріляєш: у такого ж солдата або медсестру, що неприпустимо ні в якому разі! Це божевільний самоконтроль.

Іноді я сам собі дивуюся. Я завжди був доброю людиною, навіть на полювання ніколи не ходив. Мені шкода було звіряток. Якщо я ходив у ліс, то лише для того, щоб із задоволенням спостерігати за природою, за тими ж звірятами. І якби мені хтось років п’ять тому сказав, що я буду стріляти в людей, я б розреготався йому в обличчя.

— А звірів стріляєте?

— Ви знаєте, ось тепер стріляю. Тому що це буває необхідно. Та й смачно. Були ситуації, коли дійсно треба було настріляти зайчиків, тому що потрібно було нагодувати взвод. Тоді ми йшли – і стріляли.

Я кажу лише про те, що людина – настільки різнопланова сволота, що намагатися оцінити її – марно. Адже, даючи людині оцінку, ми робимо це зі своєї точки зору. А хто сказав, що ми праві?

Ми абсолютно праві в тому, що захищаємо свою Батьківщину. Ми захищаємо територіальну цілісність нашої держави. Ніхто нічого не має права нам пред’явити. Ми абсолютно і цілком праві. З невеликим застереженням: ті, хто купив місця наших керівників, праві далеко не завжди. Ті, хто нами керує на тих чи інших рівнях, не завжди компетентні. Ті, хто віддає накази, не завжди грамотні. А ті, хто воює з того боку проти нас, можуть бути громадянами України. І їхнє святе право – захищати свої домівки. Отже вони формально мають рацію, що захищають свої будинки. Але ж у них ніхто нічого забирати не збирається! Це жлобська позиція. Тому що вони не стільки захищають свої будинки, скільки вбивають таких саме, як і вони, громадян України.

Через що й почалася ця війна? Це ж не вся Україна взяла в руки зброю і пішла вбивати Донбас. Це Донбас, озброївшись до зубів російською зброєю, почав погрожувати дійти до Львова. Так що все куди цікавіше і заплутаніше, ніж здається на перший погляд. Там багато росіян, багато різного зброду, але багато і українців. Вони часто б’ються набагато краще за багатьох наших. Так, вони обмануті, їхні цілі та завдання злочинні, так, це реальна війна.

Тому я з повагою ставлюся до будь-якого супротивника з тієї сторони — за умови, що він воює гідно. Людина, що воює проти тебе зі зброєю в руках, – солдат. І якщо він як солдат поводиться чесно – я до нього ставлюся з повагою. А якщо вони беруть «Гради» і йдуть серії пострілів у житлові квартали, то як до них можна ставитися з повагою? До тих, хто запускає ці «Гради»?..

І там починаються нюанси. Й іноді краще в цьому не копатися особливо. Це саме те, що страшно люблять робити росіяни. Російська риторика взагалі досягла останнім часом небувалих висот. Я не знаю жодної країни, жодного суспільства, яке настільки досягло успіху в казуїстиці та словоблудді. Тому особисто я зараз і воюю з Росією. Адже та зброя, яка воює проти нас, – це Росія. З нею воюють люди, яких озброїла і забезпечує Росія. Вони можуть бути громадянами України, можуть мати російські паспорти, можуть навіть бути громадянами Сербії, як цей придурок, типу колега мій, що воює на тій стороні. Вічно забуваю його ім’я. Сербський снайпер, про якого в YouTube дуже багато роликів. Я багато з них уважно подивився.

— Навіщо?

— Мені було важливо зрозуміти, як воює супротивник. Тим більше, що я знаю, що він в якийсь момент начебто навіть на мене полював.

— Он як?

— Була така інформація. Я подивився і побачив, що це, безумовно, спеціаліст, досвідчений снайпер і, безумовно, рідкісне тріпло, брехло і падла. Інакше його не можна назвати. Це людина, яка нахабно бреше на камеру. Якщо ти вже погодився на інтерв’ю і розповідаєш щось, то не можна брехати. Не можна, якщо тебе знімає кореспондент, який лазить з тобою на передку, робити це так нахабно!

— А в чому він брехав? Прикрашав свої досягнення чи що?

— Ну, я от пам’ятаю, наприклад, момент, коли він заливав, що «ось, я особисто купив в української армії БТР, щось ще і ще – і ось ми на цьому зараз воюємо». Маячня! Або «ось я лізу на передок… от я виповзаю… от я полежав, полежав, полежав, бах-бах – змістився, бах-бах – виповз. Результат? Вбив двох снайперів та кулеметників!» Ну не буває такого!

— Можливо, його просять так зробити? Для картинки? Для більшої драматичності сюжету, щоб глядачеві нудно не було?

— Ну так. Але ця брехня для картинки – це неповага до себе, в першу чергу. Він фахівець, а перетворюється на клоуна. І це вже не варте рівно нічого.

Я знаю багатьох блискучих фахівців – людей, у яких я вчився (а я багато в кого вчився у своєму житті). І помітив одну закономірність: справжні професіонали, як правило, ніколи не хваляться. Якими б не були твої успіхи – це твої успіхи. Маєш серйозні досягнення у спорті? Ти – молодець. І ти можеш говорити: я – молодець, я – чемпіон, я – рекордсмен, я так багато тренуюся… Це частина твоєї професії. Але ходити у футболці «Чемпіон світу» – це негідно. Це як з медалями: ти можеш надягнути їх на парад, але ні в якому разі не можеш приносити їх у кабінет чиновника і висипати йому на стіл.

Людське життя – взагалі штука багатопланова. І питання честі – дуже складна річ. У когось честь є, у когось її немає, а хтось думає, що вона у нього є. Йому здається, що він – людина честі…

Я завжди вважав, що наша країна зміниться на краще тоді, коли кожен з її жителів буде паркуватися там, де можна, викидати сміття в урну та прибирати за своєю собакою, коли гуляє в парку. Я часто бував у Європі. Там настільки мало місць для паркування, що часто запаркуватися буває неможливо. Але ніхто не паркується на тротуарах або місцях для інвалідів. А в Києві, наприклад, у мене поруч з роботою знаходиться великий супермаркет. І у мене не було жодного візиту в цей супермаркет, щоб мені не доводилося на більш або менш підвищених тонах розмовляти зі жлобами, які приїжджають і паркуються на місцях для інвалідів. Неповага до людей, а значить – і до себе.

Це частина нашої біди. Нас, українців, століттями гнобили – і зараз ми це відчуваємо. Це – та сама ракова пухлина, з якою ми боремося. Але все буде добре.

— Я вже зрозуміла, що хвалитися ви не будете. Але ви згадали про серба, який полював на вас. Розкажете детальніше?

— Та особливо і розповідати нічого. Минулого року мені сказали, що приїхала група – шукати мене. Вони трошки назвали мій позивний і шукали мене точно. Ось тільки не знайшли.

— Нехай так і буде далі.

— Є такий письменник Григорій Остер. У нього є «Книга про смачну і здорову їжу людожера». І серед інших там є рецепт «Дурна дівчинка у власному соку»: взяти дурну дівчинку та пообіцяти їй все, чого забажає. З’їсти щасливою.

— Скажіть, серед снайперів на тій стороні є хтось, хто викликає у вас реальну повагу або, можливо, особливу тривожність, коли ви чуєте, що конкретно ця людина працює?

— Мабуть, немає такого, а можливо, я про нього не знаю. Адже ми не афішуємо себе. Мене інше дуже турбує – те, що з тієї сторони дуже багато дітей. Візьмемо, наприклад, тих, кому на початку війни було 10-12 років. Зараз їм 14-16. Це той самий яскравий період становлення особистості, коли вони стають людьми, коли в них прокидається людяність. Але вони живуть у цьому жлобстві, жаху й ненависті до всього українського. Ось що жахливо! А все інше… Сподіваюся, мої результати поки що непогані. А далі – подивимося.

— Чому я запитала: зараз якось рідше доводиться чути, а раніше постійно ходили чутки, що, мовляв, приїхала якась іменита снайперша з Росії і всіх тут кошмарить. Це фронтові байки чи все ж таки реальність?

— Була така свого часу у Волновасі. Деякий час працювала там. А потім перестала.

— Сама по собі?

— А як же? Сама по собі. Дощ був потужний – ось і змив… Це те, що я знаю точно. Я знаю, що на той бік з Росії приїжджає досить багато так званих «сафарійщиків». У Росії ж дуже високого класу стрілецькі школи. І висококласні стрілки приїжджають на Донбас просто «постріляти укропів». І, на превеликий жаль, до нашого сорому, стріляють вони результативно. І не тільки тому, що вони прекрасні стрілки. Але ще й тому, що наші люди дуже часто без поваги ставляться до супротивника. І підставляють свої голови під кулі.

А загалом, головна задача хорошого снайпера – це знищити снайпера з того боку. Грубо кажучи, ваше завдання – знайти і знищити.

Існує ціла серія питань для снайперів, які повторюються з разу в раз – і настільки набридли, що на них вже давно придумали величезну кількість шаблонних відповідей. Наприклад, на питання, чи важко стріляти в людей, можна відповісти: «Так, важко, тому що ці сволоти бігають і заважають прицілитися» або «Взагалі не складно, тому що ми в людей не стріляємо – ми стріляємо в супротивника, люди всі залишилися з цього боку».

Або: «Що ви відчуваєте?» Якщо я влучив, я відчуваю задоволення, тому що добре зробив свою роботу. Якщо промахнувся – я незадоволений, тому що свою роботу виконав погано. Це – робота.

«А що ви відчуваєте при цьому?» А що ви відчуваєте, коли, приміром, розчавили таргана? Чи вбили щура? Або застрелили скаженого собаку, який напав на дитину? Ось що ви можете відчувати?

Або ще люблю питання: «Що ви відчуваєте, коли стріляєте в людину?» Та віддачу я відчуваю, що ще?..

Існує маса варіантів, як можна відповісти. Можна піти в гумор. Можна відповідати з позиції розуміння, що ти робиш свою роботу. Це бізнес. А бізнес вимагає результату. Якщо хочеш підняти свій рівень як бізнесмена, ти повинен кожного дня працювати. Ти повинен залучати інвесторів, ти повинен вкладати свої гроші, вкладати свою енергію в те, щоб твій бізнес працював. І тоді він піде на лад. Ось зараз наш бізнес – це захистити Україну. Під словом «бізнес» я маю на увазі справу. І якщо мені хтось скаже, що я хочу заробляти гроші на війні, я відповім, що я в цю армію вклав грошей більше, ніж вся моя зарплата, яку я отримав. Не подобається слово «бізнес»? Назвіть це «коза ностра», тобто «наша справа».

— Напевно, це найбільш правильна позиція зараз…

— Не знаю, чи правильна вона, але це моя позиція. Принаймні, вона в мене є.

— Скажіть, а з нашого боку не було чогось схожого на «сафарійщиків», про яких ви розповідали? Пам’ятаю, на самому початку війни користувачі Facebook розповідали один одному про якісь таємні загони «народних месників», які збиралися, їхали в зону АТО, відстрілювали сепарів – і роз’їжджалися по домівках. Чи є підстави під цими чутками?

— Я чув таке. Цілком можливо. Я це допускаю. Причому в мене є друзі та хороші знайомі, стрілки екстра-класу, військовослужбовці, які не воюють. Кажуть: «А це не наша війна». Я питаю: «А чому? Ти ж у цій країні живеш! Ти – чудовий стрілець. Чому?» А от не вважають вони цю війну своєю. Ну і починають давати велику кількість пояснень.

У таких випадках я роблю висновок, що в людини – величезна кількість своїх особистих тарганів у голові. Вона не є патріотом України. І навіть якщо вона хоч щось робить для розвитку снайпінгу – живе під знаком нуль. Це не негативний персонаж, але і не позитивний. З розряду «друг» така людина для мене відразу переводиться в розряд «колега». Я можу з нею із задоволенням спілкуватися, мені може бути навіть цікаво з нею. Але вона вже вийшла на інший рівень.

Це як у метро, коли військовий бачить військового. Точніше, ти бачиш військового і солдата. Так от із солдатом, з тим, хто був на війні, ти привітаєшся завжди. Людей які воювали і не воювали, ніколи не сплутаєш. Це теж різні рівні.

Наше суспільство вже розділилося, хочемо ми цього чи ні. Розділилося на тих, що воюють, і тих, що не воюють. Частина громадян воювала особисто, або не воювала, але допомагала армії, чим могла. А друга частина – це люди, які не сприймають війну, не допомагають армії, не йдуть воювати. Якось так.

Причому, на превеликий жаль, поки перших набагато менше, ніж «стада». Ну, корови – вони корови і є.

— А чи є в нас шанс на перемогу за таких розкладів? Поки хтось воює, а комусь плювати і на війну, і на країну взагалі? Поки більшість народу – це те, що ви називаєте стадом?

— А так буде ще років 150. Просто є ще така штука, як національна самосвідомість і самоідентифікація. Поки в нашій країні, на жаль, занадто багато, по-перше, просочено ось цим от «російським духом», «братськістю» народів. Тому вони і ведуть себе так, як герой фільму «Обыкновенное чудо»: його дружину при ньому душать, а він став поруч і каже: «Потерпи, люба, можливо, все обійдеться».

Вони поки що не розуміють, що вже нічого ніколи не обійдеться. Так, людям властиво забувати. Людям властиво прощати. У мене, наприклад, купа родичів у Москві і на Донбасі. А я ось таким українцем вийшов.

Наша країна настільки складна, настільки багатогранна, і я так її люблю, що я прийняв для себе ось такий шлях буття. І я цим шляхом йду по життю. Я вчу цього своїх дітей. Мені дружина каже: не смій з дітьми розмовляти про війну! Як це «не смій»? Про війну якраз із дітьми треба розмовляти. Тим більше з хлопчиками. Як це – не вчити хлопчика бути чоловіком?! Треба розмовляти. До мене мій старший син вже приїжджав допомагати хлопцям. Ну, а як інакше? Тільки так. Усе дуже просто.

— Ви кажете, що любите цю країну. У такій любові після Майдану зізнаються дуже багато українців. І наголошують: до 2014-го вони цього не усвідомлювали. У вас розуміння, що ви любите Україну, теж прийшло під час Революції Гідності? Або воно було завжди?

— Я скажу так… Щонайменше з 1990 року я відчуваю себе нерозривним цілим з прапором України. Уже з того часу для мене це було щось більше, ніж жовто-синій шматок тканини. Значно більше… Я дуже люблю подорожувати. Але я не уявляю, щоб я жив в іншій країні. Я не хочу їхати з цієї країни, хоча міг би це зробити безліч разів. Але я не хочу цього робити. Я люблю жити тут, в цій країні. Батьківщина ж для кожного своя. Для мене вона – ось така, яка є. По-моєму, так.

 РЕКЛАМА ПАРТНЕРОВ



Загрузка…


«загрузка…

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ


Кремль решил избавиться от боевиков «Л/ДНР»

Боевики на Донбассе часто пополняли войско «проблемными» бойцами, а теперь российское командование решило избавиться от возрастных наемников. Об этом сообщает Главное управление разведки Минобороны Украины….


В Гаагу направили доказательства казни россиянами пленных украинцев во время боев за Иловайск и Дебальцево

Генеральная прокуратура Украины направила в Офис прокурора Международного уголовного суда в Гааге сообщение о внесудебных казнях девяти украинских военнослужащих, которые попали в плен к боевикам  российско-оккупационных формирований…


Пенс отказался сообщить подробности разговора с Зеленским

Вице-президент США Майк Пенс отклонил просьбу председателя Палаты представителей разведки Адама Шиффа рассекретить содержание своего разговора 18 сентября с президентом Украины Владимиром Зеленским. Об этом…


На России истерика из-за украинского марша в Крым

В РФ отреагировали на намерение Рефат Чубарова провести марш в аннексированном Крыму. Так, страна-агрессор напомнила, что заставит пограничные войска реагировать, передает «Пресса Украины». Заместитель председателя…



Перед встречей в Париже МВФ решил выделить Украине » $5,5 миллиардов

Украина и Международный валютный фонд достигли договоренности по новой программе сотрудничества. Об этом сообщила пресс-служба президента Украины. Владимир Зеленский провел телефонный разговор с директором-распорядителем Международного валютного фонда Кристалиной…


Жена Сергея Лещенко сбежала в Москву

Пока Украина ждала тело замученного боевиками РФ офицера Каплунова, жена Сергея Лещенко «зажигала» в Москве Украинский диджей Анастасия Топольская, она же — Dj Nastia выступила…


Перед Нормандским форматом: Боевики прорвались и накрыли ВСУ огнем на Донбассе. Есть потери

Боевики «ЛНР» и «ДНР» снова применили тяжелое вооружение для обстрелов позиций ВСУ. Об этом говорится в утренней сводке, которую традиционно публикует пресс-центр штаба ООС в…




5 самых знаменитых пари в истории

1. Жемчужный коктейль Одно из самых древних пари в истории человечества было заключено между Клеопатрой и ее римским любовником Марком Антонием. Царица поспорила, что сможет…


Россия на грани распада — РАН

Российская академия наук выпустила доклад, в котором она рассмотрела «гипотетический» сценарий распада России и способность образованных в результате этого макрорегионов поддержать уровень своего развития в…


Стремительная карьера в Германии кремлевского холуя

«Роберт Шлегель занимал должность пресс-секретаря путинского молодежного движения «Наши», которое бахвалилось кибератаками на сайты других государств. Будучи российским депутатом, он выступал за цензуру в сети….